Над Підгайцями замайорів Прапор Надії: громада об’єдналася в молитві за полонених, зниклих безвісти та вшанувала Героїв
20 березня у Всесвітній день Землі, Центральна площа нашої громади стала місцем сили та єднання. Для кожного українця Рідна Земля — це простір ідентичності, який сьогодні вигризають у ворога наші мужні воїни. Ми не маємо права мовчати, поки наші захисники перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти.
Саме тому сьогодні в Підгайцях відбулася особлива подія — підняття Прапора Надії. Це символ нашої солідарності з тими, хто проходить крізь найважчі випробування неволею, та знак підтримки їхніх родин.
Почесну місію підняти Прапор Надії було надано тим, хто щодня живе цією надією та боротьбою: військовослужбовцю Збройних Сил України та сину військовослужбовця ЗСУ, який наразі вважається зниклим безвісти.
Під звуки Державного Гімну України біло-чорний стяг замайорів поруч із синьо-жовтим. Біла смуга зверху символізує світло та віру у свободу, а чорна знизу — нашу спільну скорботу та пам'ять про неволю.
Перед обличчям усієї громади, ми схилили голови під час хвилини мовчання, згадуючи Героїв Небесного війська. Представники територіального центру комплектування вручили державні нагороди (посмертно) рідним воїнів, які віддали життя за Батьківщину:
Орден «За мужність» III ступеня — родині солдата Сенченка Олексія Анатолійовича. Захисник загинув на Курщині. Нагороду отримала дружина Лілія Вікторівна.
Орден «За мужність» III ступеня — родині стрільця-оператора Литвинчука Сергія Олексійовича. Життя Героя обірвалося на Луганщині. Нагороду отримала мати Ольга Степанівна.
Орден «За мужність» III ступеня — родині солдата Пекного Олександра Олександровича, який поліг на Покровському напрямку. Нагороду вручено матері Марія Павлівна.
Відзнака «Комбатантський хрест» — родині солдата Трельо Олександра Михайловича, що героїчно поліг на Донеччині. Нагороду отримали мати, батько та двоє братів Героя.
Жодні слова не втамують біль втрати, але пам'ять про їхній подвиг житиме вічно.
Ми також мали честь привітати нашого захисника Матвійчука Дмитра Васильовича, якого відзначено медаллю Міністерства оборони України «За поранення». Це символ глибокої пошани до воїна, який пролив кров за нашу свободу. Бажаємо Дмитру Васильовичу швидкого відновлення!
Спільний молебень на площі став моментом духовної підтримки для всіх присутніх. Ми віримо, що кожен захисник і захисниця повернуться живими.
Цей Прапор Надії майорітиме в центрі нашої громади доти, доки останній український полонений не повернеться додому.
Поки ми чекаємо — ми боремося! Поки ми пам’ятаємо — ми сильні!
Слава українським воїнам!
Слава Україні! Героям слава!
