Жанну Концемал у Підгайцівській громаді знає чи не кожен, адже вона вихователь із багаторічним стажем і великим серцем, а з початком повномасштабної війни ще й стала волонтеркою. Зараз багато її родичів та близьких людей виборють нашу свободу на війні, але допомагає жінка не лише їм, а й усім, хто цього потребує, - пише Insider Media.

– В те, що буде війна я не вірила до останнього і навіть зранку 24 лютого я не одразу зрозуміла що почалась війна. Того дня на світанку я почула дивні звуки, схожі на грім, але усвідомлювала, що це не він. Я почала будити чоловіка, кажу йому: «послухай, щось ніби як гримить». Він спершу сказав, що мені ввижається, а потім, десь о 7:20 мені зателефонувала колега і сказала, що почалась війна.

Цього дня я якраз була вихідна і ми з родиною мали купувати будматеріали та робити ремонт.

Сказати, що в мене був шок – це не сказати нічого, адже коли всі довкола попереджали, що війна буде, я в це не вірила… Ну де в наш час, в центрі Європи буде війна, світ же ж цього не допустить однозначно…

І коли мені колега сказала збирати ліки, гроші, документи і речі першої необхідності – я не знала, в який бік бігти і що робити – складати валізи, будити дітей, як їм сказати... Я намагалась додзвонитись до мами, а зв’язку не було і я не розуміла, де вона, що і як, і чи взагалі знає, що війна почалась. Єдине, що мене тоді заспокоїло – що ми територіально близько біля Польщі і це може завадити окупантам стріляти сюди. Взагалі, якби наші хлопці їх не стримували, то вони зараз були б скрізь – і в Польщі, і в Литві, і в Латвії. Дай нечисті волю спробувати захопити щось і вона вже ні перед чим не зупиниться.

– Як і з чого почалась ваша волонтерська діяльність?

– З мого оточення багато хто пішов захищати Україну – мій двоюрідний брат Дмитро був на маріупольському напрямку, чоловіка двоюрідний брат Олександр – на кордоні з білоруссю, кум наш, похресниця моя. Вона медикиня і зараз на Дніпропетровському напрямку.

Ми спочатку були в ступорі – не знали куди, що, як і кому першому допомогти. Спочатку треба був одяг – укомплектували Дмитра, кумові знайшли бронежилет. Ми ж не знали, куди бігти і де це все взяти. Потім почали шукати окопні свічки, а їх немає.  Якось моя сестра знайшла в Нововолинську і тоді одна свічка коштувала 50 грн і ми взяли одразу 100 свічок, щоб відправити. Тоді ще й було дуже важко знайти тих, хто зможе поїхати на цей напрямок – Вугледарський район на Донеччині. Я дзвонила чи не у всі волонтерські організації, які тільки бачила – Рівне, Луцьк, Львів. Саме тоді я познайомилася з луцькими волонтерками, які везли допомогу на медичну частину, тож ми завантажили все, що було – і тепловізор, і берці, і чоботи, і свічки, і солодощі. Перша посилка наша поїхала за два тижні до Пасхи.

А потім якось я на роботі запропонувала дівчатам – спробуймо самі робити такі свічки. І мої колеги Оля Мілашук і Ірина Серединська одразу підтримали. Вони взагалі мої найперші помічники, як в матеріальному плані, так і в моральному. Ми думали, що це дуже просто, але якщо накрутити картон – не складно, а знайти такий підходящий парафін, щоб не коптив, щоб не отруїв – це було значно важче. Одного разу довелось утилізувати цілу партію свічок, бо ми самі ледь не потруїлись випарами, а уявіть як нашим хлопцям в маленькому наметі чи бліндажі. Та все ж ми не зупинилися – питали поради в групі свічкарів, дивились відео, шукали інформацію. Перший раз ми назбирали грошей на 25 кг парафіну, свекор мій дав воску зі своєї пасіки і тоді ми робили напевно 150 свічок і це було таке неймовірне щастя.

Пізніше ми почали вивчати різні варіанти скрутки картону – «равлик», «зірочка», «вільний равлик». Дуже добре, коли парафіну більше ніж картону, тоді свічка добре вигорає. Та водночас – це автоматично більше коштів треба на віск та парафін. Але ми вже навіть потоваришували з деякими постачальниками парафіну, він у них завжди очищений і все оперативно.

Зараз трохи маємо готових свічок, тому одразу ділимось як тільки бачимо, що хтось шукає. Дуже багато просять на Бахмутський напрямок, туди просять по 4 тисячі свічок і збирають з усіх кутків України. На Запорізький напрямок вже теж забронювали. Крім того, директор нашої Крупівської гімназії Мирослав Філозоф, який з місією «На щиті» привозить додому тіла загиблих, теж завжди хлопцям щось відвозить.

В нас немає вихідних, бо кожен день комусь треба якусь свічку. Допомагають виготовляти окопні свічки і мої рідні, і батьки моїх вихованців.

З лотків для яєць та ниточок, які залишаються зі свічок, виготовляємо такі своєрідні запальники. Робимо такі клубочки та заливаємо їх воском, і нашим воїнам вже не треба довго розпалювати ту саму свічку чи вогнище. Такий запальник горить 25 хвилин.

Насправді я не сподівалась, що стільки людей відгукнеться, повірять в мене і довірять мені, бо це дуже страшно починати і не знати чи будуть тобі допомагати.

Зараз уже люди шлють мені баночки з усіх усюд, навіть не знаю, звідки вони дізнались мою адресу.

– Знаю, що окрім виготовлення свічок ви ще збирали медикаменти.

– Якось мені зателефонував мій брат і каже – дуже терміново треба ліки. А я розумію, що стан у нього не такий як завжди. Питаю – ти поранений, щось сталось?  А він – ні, все добре. Тільки потім сказав, що загинули його побратими – з 15 чоловік залишилось тільки 5.

І він розповів, що є дуже багато поранених, а лікар, який спочатку за свої кошти купляв медикаменти, вже не може сам закривати всі потреби, тому треба допомога.

Дмитро надіслав мені список препаратів, які сказав лікар, і знов – куди бігти, кого просити, де шукати? Дуже страшно було відкривати збір, тому я спочатку написала пост у фейсбуці.

Люди почали відгукуватись – у того фізрозчин є, у того – якась мазь, в когось кілька пляшок, в когось – одна, але ми брали все. Потім таки відкрили збір і нам вдалось зібрати 45 тисяч гривень. Дуже багато Дмитрових друзів пересилали, заступник голови громади Леонід Гроголь, директор школи Мирослав Філозоф, колеги з Підгайцівського садочка – вони всі дали дуже багато засобів. Ми коли відіслали – це вийшло пів тонни ліків.

Мені пізніше цей лікар зателефонував і питає: «Як вас представити, яка це організація?». Кажу: «Організація – дитячий садочок». А він як зарегоче: «Як дитячий садочок?». Кажу: «Отак, я сестра Дмитра, який служить у вашому батальйоні і працюю вихователем». Він тоді був дуже ошелешений тим всім, бо там були препарати, які дуже складно знайти, але нам вдалося.

– До речі, про вашу роботу – як ваші вихованці і взагалі маленькі діти проживають цю війну? Що зараз є найважчим у вашій роботі?

– Найболючіше для вихователів – це будити дітей через повітряну тривогу, коли вони так солоденько сплять. Виймати їх з теплих ліжечок і вести в укриття. Вони ж зараз навіть не роздягаються на денний сон, як це було колись, бо поки що час грає не на нашу руку, бо треба швидко спуститись в укриття. Буває таке, що дехто з діток досипає уже в укритті, бо ж вони ще дуже маленькі.

Взагалі, коли ми в липні-серпні відновили навчальний процес – ретельно продумали, як підготувати дітей. Укриття розфарбували дуже яскравими фарбами, намалювали казкових героїв, щоб діти себе почували комфортно. У перший день як дітки вийшли на навчання ми їм організували такий собі квест і повели їх в укриття ніби в казкове царство і, до слова, ніхто не злякався.

В нас група інклюзивна і є хлопчик, який нормально адаптувався до перебування в укритті, але нервував, коли почали вимикати світло. Тому ми його заспокоювали і робили все, аби він почував себе у безпеці. Зараз ми маємо великі ліхтарі і навіть робимо театр тіней. Велика подяка батькам, які налаштовували своїх дітей і пояснювали, що боятись не треба. У нас в кожної дитини є своєрідний оберіг – це іграшка, з якою нічого не страшно.

Сирен на щастя теж не бояться. В нашому садочку в групах є сповіщувачі і ми завантажили додаток «Повітряна тривога» та вчили діток як правильно реагувати на сирену  і як діяти. Зараз, коли оголошують повітряну тривогу, ми все вже допрацювали до такого автоматизму, що за 1,5 хвилини ми вже в укритті.

Загалом намагаємось не акцентувати на війні, навпаки хочемо діток відгородити від цього, бо і дорослі часто не можуть опанувати себе і зрозуміти, як це воно – жити в час війни. Та все ж вони приходять і розповідають, що в когось тато на війні, в когось сусід. І ти сідаєш, говориш з дитиною, пояснюєш, що твій тато молодець, він герой, захисник.

Ми завжди просимо діток намалювати малюнки для захисників, коли плануємо відправляти свічки і вони радо відгукуються. Буває навіть, що самі питають, коли будемо виготовляти листівки для захисників. Тому діти зараз більше нас підтримують, ніж ми їх. Ми однозначно будемо мати більш свідоме покоління, яке стане прикладом для всіх нас.

 Нагадаємо, волинські волонтери в'яжуть нашоломники для військових.