Звільнений з полону мешканець Підгайцівської громади розповів про оборону Маріуполя, полон та плани на майбутнє

  • 489

Про повномасштабне вторгнення Росії та територію України волинянин Володимир Лучко дізнався у Польщі з повідомлення мами: «У нас війна». Чоловік відразу почав думати, як повернутися в Україну, що і зробив у перші дні. Опісля доєднався до лав «Азову». А далі була оборона Маріуполя, «Азовсталь», полон, обмін та повернення додому.

Про цю емоційну і складну частину свого життя старший солдат полку спецпризначення «Азов» Володимир Лучко  розповів ВСН

До 24 лютого чоловік працював за кордоном у сфері будівництва, захоплювався важкою атлетикою, американським футболом, культуристикою. Планував влітку навіть виступати уже на професійній арені. Проте завадила повномасштабна війна... Але він не планує полишати спорт, хоча й каже, що наразі не склалося у цьому напрямку: «Все ще попереду».

Далі - пряма мова молодого азовця.

Про повномасштабну війну дізнався від мами

24 лютого я був у Польщі, і зайшов перед роботою взяти собі кави, а тут від мами прийшла СМСка: «У нас війна». Пізніше знайомі почали надсилати повідомлення. Подумав: «Серйозно, почалося».

«Відразу почав шукати, як доїхати до України. Але багато хто відмовлявся, можливо, не до кінця усвідомлювали, що йде війна, а можливо водії-чоловіки боялися перетинати кордон. Бо уже після цього вони не змогли б виїхати».

Загалом декілька днів пішло на пошуки. І хтось з поляків мені написав, що збираються хлопці шістьма автомобілями їхати до кордону з Україною, аби забрати жінок та дітей. Бо один з них мав декілька готелів, де вони поселяли наших біженців.

І вони підвезли мене до кордону. Далі туристичним автобусом ми дісталися Львова і потягом поїхав відразу на Київ. 

У березні потрапив у Маріуполь

Коли їхав в Україну, то уже мав попередні плани. Спочатку зустрівся зі знайомими у теробороні, а далі ми потрапили в «Азов».

Якось все так закрутилося тоді. Загалом хто куди хотів, той туди й потрапив. Єдине, що до військкоматів черги по пів кілометра були, і звідти багатьох додому відправляли. Знайомі по три дні стояли й в результаті чули: «Ми вам передзвонимо. Очікуйте».

Загалом як такого військового досвіду я не мав, але певний період часу цікавився зброєю і проходив вишколи. Пізніше переключився на спорт, і мені він більше тоді зайшов. Але...

Далі ми вирушили на схід, і уже десь 29 березня потрапили в Маріуполь. Тоді ще про перехід на «Азовсталь» взагалі ніхто не думав, а планували бути у місті до кінця. Але пізніше прийшов наказ перебиратися на завод, бо до міста рухалися великі ворожі колони.

«Тоді на «Азовсталь» відступали абсолютно всі - «Азов», прикордонники, морпіхи, і не було такого, що хтось десь окремо знаходиться. Всі змішалися. Було доволі складно, бо тоді ще міст підірвали, і декому довелося вплав добиратися до заводу. Хто куди потрапив, той там і був уже до самого полону.»

Понад місяць жили на «Азовсталі»

Загалом на заводі ми були з 15 квітня по 19 травня. Там всі трималися до останнього. Але за неможливості деокупувати Маріуполь отримали наказ на вихід у полон. І ще важливим фактором була велика кількість поранених. За них всі дуже переживали й зробити нічого не могли. Перев'язка не загоїть кісток. Також медикаментів катастрофічно не вистачало, аби проводити хоч якісь хірургічні втручання.

Загалом лікарі робили, що могли, врятували багатьох хлопців, за що їм велика подяка. Вони працювали на межі, і без них невідомо що було. Бо найстрашніше, це коли гинуть твої друзі. Це дуже важко морально. Але ти нічого з цим не можеш зробити. Назад нічого не повернеш.   

З Оленівки - у російський Таганрог

Загалом до нас, як азовців, не було якогось особливо ставлення, там усіх, і прикордонників і морпіхів, прирівняли до «Азову». Бо не вийшли з Маріуполя, не здалися, а перейшли на «Азовсталь» тримати оборону.

З «Азовсталі» нас перевели на декілька днів в Оленівку, а потім після розподілу я потрапив у Таганрог. 

Найбільше у полоні не вистачало свободи, рідних і знайомих хотілося побачити. Дуже складно, коли тебе обмежують у пересуванні, і ти постійно сидиш на одному місці. І всі надіялися на обмін. Дуже складно чекати, бо простіше, коли ти знаєш якісь терміни. І ти думаєш: «Може сьогодні, завтра, через місяць...»

Довгоочікуваний обмін

Про обмін я дізнався коли приїхав до нього. А це було десь за 40 хвилин до кордону. Але й тоді ми не були впевнені на кордоні якої ми країни знаходимося. Та і перед від'їздом ніхто не знав, куди нас везуть. Варіантів було дуже багато: можливо, знову на Оленівку, можливо, ще кудись. Втім, у нас росіян, напевно, попереджують про обмін.

Приїхавши, ми розвантажили свої сумки та рюкзаки й пішки дісталися свої території. Далі поїли в автобусі й нас відвезли на один з пунктів, де було багато «швидких», адже деякі хлопці мали травми хребта.

Нам дали телефони. Але мені не пощастило: я не пам'ятав жодного номера крім свого. А телефони ми ще раніше очистили й повикидали, або розбили. Тому перший дзвінок я зробив до брата на інстаграм уже пізно ввечері з госпіталя, де ми проходили лікування та реабілітацію. А потім - зустріч з моєю дівчиною, а трохи пізніше приїхала мама уже до Києва. 

Загалом у мене була контузія, деякі проблеми зі спиною та колінами. І дуже хотілося солодкого, причому усім. Мабуть, не вистачало глюкози. Хоча зараз лише зрідка можу з'їсти якусь цукерку.

У полоні лишилися друзі

Я згадую про полон, бо там лишилися достатньо друзів. В голові деколи промотую, коли їх обміняють, і дуже цього чекаю. Моніторю кожен обмін. Це не лише азовці, бо спілкувалися з багатьма: нацгвардія, тероборона, ЗСУ, і місцеві хлопці. Там зібралося всіх і по трохи. І якогось окремого підрозділу ніде не було.

Можливо до «Азовсталі» була трохи інша ситуація, але й там ми воювали та тримали оборону міста разом з морпіхами. Загалом все залежить від людини, і немає різниці де боєць, чи в ЗСУ, чи в Нацгвардії, чи в теробороні.

Роль білорусів у цій війні неоднозначна

До України з початку війни приїхало багато білорусів на підтримку. Тому питання білоруського суспільства у цій війні доволі неоднозначна. Комусь вони - вороги, комусь - видається, що друзі.

Я маю знайомих з Білорусі, які зараз працюють за кордоном, і я не можу сказати нічого поганого про них. А білоруська влада хоче одним місцем сидіти на двох стільцях: і до Європи не проти, і від Росії втекти не може через фінансову залежність. Побачимо, яку сторону вони приймуть, і на мою думку, це їм доведеться вирішити у найближчі декілька місяців.

Це залежить, що вони хочуть для свого народу та суспільства. І вони думають про те, що буде далі. Але в будь-якому випадку це буде абсолютно їхній вибір. Що там суспільство обере, те і матиме.

Ми ще побуваємо у звільненому Маріуполі

Наразі чим буду займатися далі залежить від медичної комісії, яка й визначить стан здоров'я та мою придатність. Моє таке життєве гасло: не здаватися і не панікувати. Проблеми є кругом, як на війні, в армії, так і в мирному житті. І вирішувати їх потрібно в міру надходження. А паніку створює колосальна кількість людей, і багато хто піддається. Але це не складно контролювати. Бо коли ж усі будуть стрибати з даху, бо думають, що мають крила, ти ж не будеш це робити?

Загалом з 2014 року багато чого змінилося, і сьогодні уже формується українське суспільство. До захисту і допомоги включилися усі українці, як за кордоном, там і на місцях. Хтось воює, а хтось і волонтерити має, бо тил теж дуже важливий. Українська армія стає професійнішою, що радує.  

Стосовно Росії, то ще десь у 2010 році я мріяв поїхати у Петербург, аби пройтися музеями. Ось мене звозили у Росію, і я більше туди не хочу. Загалом я ще з 2014 року принципово припинив спілкуватися російською, хоча раніше з деякими людьми з-за кордону розмовляв. А зараз вони теж потрохи намагаються переходити на українську, за що їм велика повага.    

Після перемоги хочеться аби відбудували всі міста і люди повернулися до нормального життя. Аби не думали, що потрібно перейматися за близьких чи рідних, когось хоронити. Хочу, аби було просто мирне життя. І ми ще побуваємо у звільненому Маріуполі, бо по іншому не може бути.

І ніяких перемовин з російською владою не може бути. А якщо вони хочуть перемир'я, то лише за умови, що покинуть всі наші окуповані території, і виплатять репарації за все зруйноване і знищене. Все можна відбудувати, але загиблих людей уже не повернеш. 

Я став військовим не з примусу, а добровільно. І ніколи не шкодував, що повернувся. За кордоном, можливо, більше себе накручував би. А так приїхав. Війна? Тоді воюємо!

Текст: Юлія АНТОНЮК

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ