Сім'я з Піддубців взяла з інтернату два десятки дітей і зробила їх щасливими. ФОТОРЕПОРТАЖ
Ви зустрічали чоловіка, який став батьком 21 дитині, кількох вже одружив і має 4-х онуків, когось відправив здобувати фах, а з іншими ходить за руку у школу та на батьківські збори?
Розбудував будинок аж на три поверхи, щороку організовує відпочинок усій великій родині, аби усім було комфортно подорожувати – купив мікроавтобус?
Знайомтесь, цей супертато - мешканець села Гаразджа Підгайцівської громади Олександр Бондарець, і разом з дружиною Людмилою, вони з 2003 року працюють батьками-вихователями Дитячого будинку сімейного типу.
Олександр та Людмила Бондарці стали вперше прийомними батьками у 26 років. Вони вже мали двійко власних дітей, але бажання дати нормальне життя і родинне тепло ще кільком дітям мотивувало їх стати першим подружжям на Волині, яке взяло під опіку одразу трьох діток з будинку дитини.
Людмила розповідає, що вперше задумалась про усиновлення, коли зустріла у дитячій лікарні хлопчика з інтернату, він сам лежав у стаціонарі, був надміру худеньким і радів, коли його підгодовували тьоті із сусідніх палат. Тоді її мучили думки, як можна лишити таку дитину у притулку?!
Вони 4 роки думали над всиновленням, поки наважились, бо не було з ким порадитись, у 2003 році кому не скажеш – усі відмовляли. Не знали куди йти, з чого почати, аби взяти дітей у сім’ю.
Потім так склалось, що на Волинь приїхала місія зі Львова, яка й допомогла Бондарцям взяти під опіку перших дітей. Тоді почали збирати документи на прийомну сім'ю, а вже 16 січня 2004 вперше привезли дітей додому.
Меншому біологічному сину якраз було 2,4 роки, двоє прийомних дітей були його однолітками й одне дитятко - 4 місяці. Бондарці розповідають, що було не складно, бо були молоді, сил вистачало.
Хоча за ці роки було по-різному, було й таке, що хотілося «завезти, де брав». Але складні часи позаду, то було троє дітей з інклюзією, були проблеми з навчанням, поведінкою у школі настільки часто, що глава сімейства вже не хотів ходити в школу через постійні скарги від вчителів.
Зараз з дітьми легше, вони слухають, допомагають, вчаться хазяйнувати, доглядати один за одним, куховарять. Менші навіть конкурують, хто буде доглядати за курчатами, а хто годуватиме курочок – їх захоплює цей процес.
Старші діти допомагають підтримувати порядок в домі, готують разом з мамою, але мають час на друзів, малювання, катання на велосипеді, перегляд фільмів.
Людмила розповідає, що з їхнього досвіду найлегше в сім'ї адаптуються діти до 12 років. Коли діти приїжджають у сім'ю, спочатку ставляться до всього насторожено, потім знайомляться з іншими сестричками та братиками та вже за 2 тижні діти – сяють. Спочатку вони не можуть натішитися, награтися, все їм подобається, а слово «мама» і «тато» звучить з усіх усюд.
Непросто, коли у сім’ю приходять діти різного віку й одночасно. Перший час треба усіх вислухати, бо у них не було дитинства, не було нормального спілкування, вони хочуть виговоритися, отримати увагу - і то усі й одночасно.
Між собою вони швидко адаптуються, здружуються.
Попри труднощі, які бувають і у менш численних сім’ях, позитивного більше, інакше, - кажуть Бондарці, не було б мотивації працювати далі.
Олександр розповідає, що вони мали звичайний будинок, але коли сім'я почала рости, його довелося добудовувати. Зараз він триповерховий, на останньому – ігрова для дітей.
Найменшим дітям – 4 і 6 років, тож вони мають море іграшок – від пупсиків до іграшкових магазинів. На подвір’ї – батут, гірка, пісочниця, баскетбольне коло. Усім є чим зайнятися і де просто відпочити та почитати книгу.
У кожної дитини свої здібності та таланти, діти залучені у музичній школі, спортивних секціях, гуртках при школі.
Старша донька Бондарців – учителька початкових класів, тож вона займається з дітьми, вчить їх писати, читати, постійно щось вирізають, клеять.
У будинку діють правила – в обід менші діти обов’язково сплять, намагаються снідати та обідати разом, а спільна вечеря – обов’язково.
Родина любить мандрувати, тому вони й в Рівненському зоопарку часті гості, і на озерах та морях. Найбільше діти люблять вечірні посиденьки біля вогнища і смажене на вогні м'ясо.
Аби сімейство пообідало, борщ господиня варить у 16-літровій каструлі. І так тричі на день, але старші доньки допомагають, тож мамі Людмилі наразі трохи легше господарювати.
Було важко налагодити процес дистанційного навчання, оскільки одного ноутбука на усіх не вистачає, а в телефоні важко постійно вчитися - купити планшети поки немає змоги.
Батьки намагаються підтримувати здібності кожної дитини, направляють отримувати освіту, яка зможе їх прогодувати у майбутньому. Біологічний син Бондарців має дві освіти – закінчив музичний коледж та отримав фах електрика, який зараз допомагає йому мати власні кошти. Інший син, прийомний, навчається на дизайнера ландшафтів у Луцьку.
Діти, як правило, приходять в сім'ю з низьким рівнем знань, тож потрібно багато зусиль, аби покращити успішність у школі, мотивувати їх до навчання.
Прийомним дітям важче зорієнтуватися, яку професію вони хотіли б отримати. Їх треба постійно стимулювати, подивитися до чого є здібності, часом змушувати вчитись, контролювати.
Наразі у Гаразджинській школі навчаються 7 дітей із будинку сімейного типу Бондарців, вони мають кращі успіхи, беруть активну участь у житті школи.
«Було різне, - каже Людмила, - але я дуже дякую вчителям, що терпіли розлади поведінки окремих дітей, допомагали закінчити школу. Дуже важко вдається навчання дітям з інклюзією, або психічними розладами.
Дуже стараєшся навчити їх того, що буде потрібне в житті, аби вони могли дати собі раду, коли житимуть самостійно. Ми живемо в селі, діти бачать, як ми працюємо і самі стараються вчитися і допомагати, в цьому плані немає проблем. Вчаться біля нас, вже не хвилюємося, бо знаємо що і виростити городину зможуть, і домашню живність доглянуть.
Бондарці тішаться, коли діти продовжують тримати контакт з ними після повноліття, приїжджають додому із зятями та внуками. Це найкращий показник для батьків-вихователів і оцінка їхньої роботи.
#обличчяПідгайцівськоїГромади #ДеньБатька
