ЛЮДИ ГРОМАДИ. Лукія Василевська: «Школа мені сниться до сьогоднішнього дня»
За плечима жительки села Підгайці, відомої волинської поетеси Лукії Василевської – 45 років педагогічного стажу. За фахом вона – вчитель української мови і літератури та історії. Але зізнається, що історія не так подобалася. Більше тяжіла до філологічного профілю.
Щоразу, йдучи до своїх учнів, старалася не лише розкрити тему уроку, а й виховувати їх. Своїм власним прикладом. Прикладами життя літературних героїв, таких як Григорій Многогрішний з роману Івана Багряного «Тигролови». На прикладі простих сільських трударів, славних патріотів, що живуть поруч з нами. Адже оцей кожний приклад людських чеснот, національних цінностей вибудовує людину – добру, чесну, щиру, гідного громадянина своєї держави.
Професія вчителя, омріяна з дитинства
Героїня моєї оповіді з раннього шкільного віку мріяла стати вчителем. Бо виховувалася в сім’ї педагога. Її батько Володимир Григорович викладав у школі німецьку мову й співи. «Я зростала в учительському оточенні. Це був дружній, доброзичливий педагогічний колектив. Особливо запам’яталися виступи в драмгуртку, виїзди на природу, дні здоров’я», - поринає в спогади моя співрозмовниця.
Ця напрочуд добра вчительська атмосфера пройняла до самих кісток. Після закінчення Лукією середньої школи в Берестечку батько запитав її: «Куди ж ти збираєшся поступати?». На це донька твердо відповіла, що хоче бути вчителькою. Не зупинили її і татові слова, що це, мовляв, важка робота. Для дівчини батько був взірцем, непохитним авторитетом, тому вона була глибоко переконана, якщо він зміг працювати, то і вона зможе.
Коли в 1961 році з Луцького педагогічного інституту повідомили про зарахування Лукії Василевської на 1-й курс історико-філологічного факультету – її радості не було меж. Пояснює, що фах вчителя української мови та літератури вона обрала, адже дуже любила читати. У пам’яті освітянки відразу зринає колиска дитинства - Перемиль, де в сільській бібліотеці перечитала мало не всі книжки.
У виші по цеглині закладали фундамент спеціальності талановиті викладачі - шестидесятник, дисидент Дмитро Іващенко, Галина Мудрик, Лариса Рожило, Степан Забужко, батько письменниці Оксани Забужко. У цих видатних педагогів було чому повчитися.
Перший досвід виявився «гірким»
Після закінчення третього курсу на студентку чекало справжнє випробування. Це була практика, яку послали проходити в Криму в місті Феодосія. Вже у свій перший рік роботи вчителем судилося стикнутися з великими труднощами. Українську мову довелося викладати в російськомовному оточенні. «Мені дали два шостих і два сьомих класи. Це були здебільшого діти моряків, які постійно змінювали місце проживання. Вони були звільнені від вивчення української. Півкласу її вчили, півкласу не вчили», - розповідає Лукія Василевська. Звільнені учні все одно були присутніми на уроках. Не маючи чим себе зайняти, бешкетували, гралися, іноді кепкували з незрозумілих українських слів. Давався взнаки складний перехідний вік. Невисока на зріст, зовсім юна практикантка, яка кілька років тому й сама була школяркою, не знала, як давати раду підліткам.
Лукія Володимирівна не приховує, що після такого «бойового хрещення» могла б розчаруватися у вчительській професії. Та - не з її характером. Стала шукати підходи до учнів. Руку допомоги тоді простягнув педагогічний колектив школи, де працювала, на чолі з Марією Іванівною Дрьоміною. Директорка, мабуть, таки помітила в студентці здібності вчителя. Якось при нагоді підбадьорила, підтримала добрим словом, що з неї вийде хороший педагог, але в українській школі.
Вчительська доля - нелегка
У порівнянні з феодосійцями, сільські учні в Чарукові виявилися «золотими». Спокійними, слухняними, врівноваженими, привітними. «Це ж були 60-ті роки. А зараз діти зовсім не ті. Нинішнім учителям не позаздриш», - переноситься думками в наш час поважна освітянка. - Але що поробиш? Доля педагога ніколи не була простою. А тепер – і поготів. Але ж треба ж комусь і сьогодні нести нелегкий вчительський хрест».
П’ять років роботи в Чаруківській школі залишили добрий слід в її пам’яті. Потім вісім років учителювала в селі Лище. Тут величезну роль у становленні Лукії Василевської, як фахівця, зіграла завуч школи, дуже сильний методист Надія Петрівна Радіонова. У наданні методичної допомоги вчителям – їй не було рівних.
Поетичний дар відкрила…хвороба
Найдовше, з 1981 року і до виходу на заслужений відпочинок, моя співрозмовниця працювала в школі села Підгайці. Так сталося, що в 1984 лікарі виявили в неї проблеми зі здоров’ям. Пережитий нервовий стрес відкрив талант до написання віршів. І ця поетична творчість теж допомагала в шкільній роботі. «У школі ми почали організовувати поетичні вечори, зустрічі з відомими письменниками. Адже мені дуже хотілося, щоб діти їх побачили, познайомилися з ними.Учасниками таких заходів були Василь Гей, Йосип Струцюк, Петро Мах», - знову занурюється в минуле підгайчанка.
Каже, що завдяки поетичній творчості та фаху мовника, її сьогоднішнє життя на пенсії не є пасивним. Адже до неї звертаються, як до філолога, щоб коректувала, редагувала книжки.
Хто ж він такий – справжній вчитель?
У поезіях Лукії Василевської вчительська тематика займає вагоме місце. Бо понад чотири десятиліття частинку своєї душі й серця віддавала школі, дітям. Жінка бере до рук збірку «Заповітне», показує в ній цілий розділ, присвячений вчителям. На очі їй потрапляє вірш «Урок літератури». Читає тремтячим голосом, ледь стримуючи сльози.
Знов урок літератури в школі
Як люблю поезії слова!
Симоненка вірші мимоволі
В пам’яті – як музика жива.
Бачу не лише учнівські очі –
Ще й інспектори у клас ідуть.
Знаю: контролюючі охоче
Вчительські недоліки знайдуть.
Бесіду веду, читаю вірші,
До сучасності в’яжу місток.
Відповіді учнів значно гірші,
І так довго не луна дзвінок…
І мене уже беруть на кпини,
Бо не так, мовляв, урок вела…
Прокидаюсь… Це ж усе приснилось –
Сорок літ я школі віддала.
Жінка на мить замовкає, бо від хвилювання не може говорити. Коли опановує себе, зізнається, що школа сниться до сьогоднішнього дня.
І хто після цього буде заперечувати, що колишніх вчителів не буває!
Намагаюся розрядити напругу, запитую: «То хто ж він – справжній вчитель?». Ветеран педагогічної праці, не задумуючись, відповідає: «Це, в першу чергу, вчитель, який любить дітей».
«Як і сто років тому…», - чомусь подумалося мені тоді.
Ірина РЕПЕТУХА.
ФОТО з домашнього архіву Лукії ВАСИЛЕВСЬКОЇ.
