З окупації – на Волинь. Як сімейна лікарка Піддубцівської амбулаторії рятує сільську медицину Волині
Сімейна лікарка Ксенія Волкова з Приморська, що в Запорізькій області, завжди була впевнена в тому, що великі зміни в суспільстві розпочинаються із себе. Саме тому після закінчення навчання вона повернулася додому, щоб показати, що і в невеликому місті можлива якісна медицина. Протягом восьми років Ксенія не тільки лікувала жителів Приморська, але й волонтерила.
Вперше побувавши в Луцьку у 2019 році, лікарка подумала, що добре було б колись пожити в цьому місті. Бажання несподівано здійснилося в 2022 році, коли Ксенія разом з батьками була змушена покинути Приморськ. Медикиня розповіла ШоТам про свій підхід до лікування клієнтів, життя в окупації та волонтерський масаж для родичів військових у Луцьку.
Гарна медицина може починатися з мене
Я стала лікаркою, тому що мені важливо бути корисною суспільству. А ще мені хотілося бути серед людей. Тож вісім років тому я закінчила Запорізький державний медичний університет і повернулася в рідний Приморськ. Це дуже гарне й компактне місто, таке зелене, ніби навколо всюди парк. Я хотіла показати, що гарна медицина може починатися з мене, і змінити підхід у лікуванні людей. До повномасштабного вторгнення я працювала в Приморському районному центрі первинної медико-санітарної допомоги.
Окрім роботи, я займалася і громадською діяльністю, зокрема реабілітацією людей з інвалідністю. Мені було важливо підтримати їх, тому що я й сама маю інвалідність. Коли у 2014 році почалася війна, я розуміла, що нашим військовим потрібна була допомога. Усі вісім років відправляла на фронт посилки з необхідними речами. А ще захисники зверталися до мене як до лікарки, наприклад, через пневмонію або гастрит. Я часто стикалася з тим, що ти лікуєш-лікуєш, а нічого не працює. Спочатку не розуміла, чому ж так, нібито все правильно роблю. А потім виявилося, що річ не тільки у фізіології – у них був посттравматичний синдром.
На війні існує тільки чорне й біле. А в цивільному житті не так, і потрібно було їм допомогти якось адаптуватися й жити далі. Тож ми з моєю знайомою організовували для військових після АТО психологічні тренінги. Взагалі у своїй діяльності я застосовую холістичний підхід – це коли ти насамперед бачиш людину в цілому, а не лікуєш якусь конкретну хворобу. Організм – це не тільки тіло, а ще й дух і душа. Не можна нормалізувати тіло, якщо на душі коти шкребуть.
Виїхали з Приморська на свій ризик
Коли почалася повномасштабна війна, Приморськ окупували майже одразу. Ми виходили на мітинги й висловлювали свою позицію. Однак коли в місті росіян стало більше, це вже робити було небезпечно: раптом почали зникати громадські активісти й патріоти. Я до останнього ходила на роботу. Окупанти декілька разів приходили до мене додому й говорили, що я «неправильно налаштована», маючи на увазі мої погляди. Наші військові, з якими я підтримувала зв’язок, сказали мені, щоб я збиралася й виїжджала, бо буде біда.
Ми з батьками поїхали до моєї тітки – збиралися пересидіти у неї два дні й повернутися додому. Коли хтось стукав у двері, думала, чи то за мною прийшли, чи це сусідка хоче попросити солі. Зв’язок зник, радіо просто шипіло. Ми не знали, чи буде організована евакуаційна колона. На щастя, у мене була заправлена машина, тож ми просто помолилися, сіли в авто й помчали.
Російські військові відправили нас тією дорогою, де йшли бої, ми об’їжджали міни, тож наш шлях був небезпечним. Пам’ятаю, як мама мені говорила перед блокпостами: «Тільки не дивися на них – у тебе по очах усе видно, просто сиди мовчки». Коли ми доїхали до Запоріжжя, на українському блокпості попросили показати наші документи. Ми почули рідну мову й заплакали.
Давнє бажання жити в Луцьку збулося в несподіваний спосіб
У мене в Луцьку живе знайома, яка запропонувала мені поїхати за кордон як кураторка для групи людей з інвалідністю. Я відмовилася, але запитала, чи можна приїхати до неї в Луцьк. Вона була тільки за. Я вперше їхала так далеко за кермом. Це було непросто, зокрема, і тому, що на дорогах не було вказівників, важко було зорієнтуватися. Нам пощастило знайти людину, яка вирушала із Запоріжжя на Захід України, і ми просто їхали за нею майже весь шлях. Так ми дісталися Тернополя, а звідти вже самостійно попрямували до Луцька.
Уперше у цьому місті я побувала в 2019 році, коли приїжджала на конференцію. Мені сподобався Луцьк, я тоді ще подумала: «Було б добре колись тут пожити». Тепер розумію, що не треба було так говорити, тому що бажання можуть здійснюватися зовсім не так, як ти це уявляєш. Спочатку ми досить довго жили у моїх друзів. Думали, що ще трохи – і повернемося додому. Ми визначали собі дати: спочатку планували поїхати після травневих свят, потім – на татів день народження, далі – на день народження двоюрідної сестри в серпні. Стало зрозуміло, що все затягується, і ми орендували квартиру.
Була вражена підтримкою своїх колег
Я маю нині три роботи: у центрі здоров’я «Вел.Ю» в Луцьку, в амбулаторії в селі Піддубці, беру учать у благодійному проєкті, заснованому Академією сімейної медицини. У рамках цієї ініціативи ми з колегами їздимо по віддалених селах і надаємо медичну допомогу внутрішньо переміщеним особам і не тільки. Виявилося, що у Волинській області є такі села, до яких дуже складно дістатися, а тамтешнім жителям інколи потрібні медикаменти, які можна купити тільки в Луцьку. Тож ми консультуємо людей і безкоштовно надаємо їм ліки на 10 днів.
І у «Вел.Ю», і в Піддубцівській амбулаторії Підгайцівської громади у мене прекрасні колективи, які дуже добре зустріли мене. У Піддубцях давно не було сімейного лікаря, який би приймав і дітей, тож там зраділи моїй появі. А у «Вел.Ю» я була вражена підтримкою своїх колег. Річ у тому, що я з тих людей, хто звик більше давати, ніж приймати. Ще з 2014 року я допомагала переселенцям, пропонувала їм пожити у себе, коли було потрібно. І раптом опинилася сама в такій ситуації. Людині, яка більше давала, дуже незвично щось брати самій.
Якось медсестра в медичному центрі сказала мені: «Заїдьте до мене додому – для вас є закрутки». Я подумала, що там одна-дві банки. Виявилося, що там для мене приготували пів хати закруток. Потім хтось із колег приніс светр, хтось – інші речі. Я розумію, що тут люди є різні, як і всюди. Але мені пощастило: траплялися тільки щирі, відкриті й такі, які знімуть із себе останню сорочку й віддадуть тобі.
Прикрасила свій кабінет, щоб дітям було цікаво й комфортно
Коли я вперше зайшла у свій кабінет у Піддубцівській амбулаторії, помітила, як там чисто й гарно, однак без затишку й комфорту. Коли до мене на прийом вперше прийшла дитина, я була непідготовлена – не було чим розважити й відвернути її увагу. Тож вирішила зробити так, як у мене було в кабінеті в Приморську: оздобити своє робоче місце, щоб воно стало привабливим для дітлахів.
Пригадую, коли після університету я почала працювати лікаркою, мені дуже хотілося показати, що підхід до клієнтів може бути інакшим, не таким, як зазвичай. Я сімейна лікарка, яка працює як з дорослими, так і з дітьми. З дорослими можна налагодити контакт і без яскравих картинок, а малюки, коли приходять до кабінету, роззираються навколо, часто губляться. Я ненавиджу, коли батьки говорять своїм дітям: «Зараз тьотя зробить боляче», адже лікар – це насамперед турбота й допомога.
Як це донести до юних клієнтів? Це вдасться тільки в тому разі, якщо дитина потоваришує зі мною. А довіриться вона лише тоді, коли їй буде комфортно приходити в мій кабінет. На моєму робочому місці у Приморську обов’язково були різні наліпки та розмальовки. На Новий рік у нас стояла ялинка, ми з моєю медсестрою клали під неї подарунки, і діти їх брали за те, що зробили щеплення. Я на роботі проводжу більшу частину життя, тож і у своєму новому кабінеті я оздобила стіни візерунками, зробила так, щоб дітям на прийомі було цікаво.
Роблю масажі для родичів військових
У Приморську у мене завжди була купа справ, а тут приїхала – і нічого. Бачила, що всі щось роблять для перемоги, і мені теж потрібно було чимось зайнятися. Я не могла просто сидіти й чекати, коли наші військові переможуть. Тож я вирішила, що буду волонтерити як можу. Перша ідея – робити масаж мамам дітей з інвалідністю. Оскільки сама є людиною з інвалідністю і у мене є мама, я точно знаю, що мами таких дітей на себе взагалі не мають часу. Потім у мене виникла ініціатива робити масаж родичам військових: дружинам, донькам, сестрам. Я написала про це у фейсбуці, потім спрацювало сарафанне радіо.
Мені подобається жити в Луцьку. Якби мені хтось запропонував переїхати сюди, навіть за умови, що немає війни, я би погодилася залюбки. Це гарне місто з чудовими парками – особливо люблю парк імені Лесі Українки. Ну і куди ж без замку Любарта – це святе. Мені не дуже комфортно перебувати у великих містах, однак Луцьк – хоч і обласний центр, але компактний, усе поруч, немає метушні.
Не варто соромитися звертатися по допомогу
У житті буває всяке, але всі випробування можливо пройти. Як людині, яка все максимально планує, мені складно, що всі мої плани були зруйновані, мене вирвали з корінням. Однак я вірую у Бога, і мені віра допомогла пережити складнощі. Я знала, що все налагодиться, бо є щось вище за все, що обов’язково за нас помститься. Якби не віра, я би просто зійшла з розуму, тому що було дуже важко емоційно. А ще мені допомогло спілкування з друзями, які мають психологічну освіту. Час від часу наші розмови нагадували довгі сеанси, де ми по черзі витягували одне одного.
Не можна говорити людям, які переживають важкий період: «Ти сильний, ти впораєшся». І що далі? Як впоратися – незрозуміло. Інколи й не потрібно нічого казати – слід просто бути поряд. І людина вже сама вирішить, чи розповісти щось, чи поплакати, чи помовчати. А ще в українців такий менталітет, що вони рідко звертаються до лікарів і запускають захворювання. Необхідно піклуватися про себе та не соромитися звертатися по допомогу і до психотерапевта, і до психіатра, і до друзів – завжди варто шукати вихід.
